Гірські села Закарпаття: чому порожніють присілки і що може зробити держава

У 1960–1970-х роках у Лікіцарах, лісовому селі на Перечинщині, жило близько 350 людей і стояло понад 70 хат. Перепис 1989 року нарахував тут 92 мешканці, перепис 2001-го — 49. Коли 2019 року в село приїхали журналісти «Фактів», вони застали 12 людей, майже всіх пенсіонерів. Рейсовий автобус сюди не ходить десятиліттями, до найближчого магазину — п'ять кілометрів пішки, від колишньої школи не лишилося й сліду. Схожі історії розповідають про присілки Міжгірщини й Хустщини. Розбираємо, чому гірські села порожніють, що обіцяє їм закон і як на них впливають нові правила щодо доплат, шкіл і доріг.

Область не вимирає — вимирають присілки

Загалом Закарпаття за двадцять років після перепису 2001 року втратило небагато людей. Перепис нарахував в області 1 254 614 мешканців, оцінка обласної статистики на 1 січня 2022 року — 1 244,5 тисячі, з них 781,1 тисячі, тобто 63 %, жили в сільській місцевості. Ще 2010 року народжуваність тут перевищувала смертність: природний приріст становив 2,7 на тисячу жителів. До 2020 року він змінився на скорочення — мінус 2,6 на тисячу.

Але гірські присілки порожніють не так через народжуваність, як через переїзди: люди спускаються в більші села й міста або їдуть за кордон. У присілку Кужбеї, за чотири кілометри лісом від села Сойми на Міжгірщині, за спогадами місцевих, колись стояло 25 хат, і в кожній росло від чотирьох до восьми дітей. Молодь почала виїжджати на роботу в нижні села ще в 1960-х. 2011 року, коли туди дістався кореспондент ZN.ua, у Кужбеях жили шестеро людей з однієї родини. Електрику колись провели, але після першої аварії повалені стовпи ніхто не відновив, тож мешканці купили бензиновий генератор.

Схожа доля в Косового Верху — присілка села Негровець. Від села його відділяє гора заввишки 956 метрів, сполучає одна ґрунтова дорога. Колись тут було 35 хат. 2016 року журналістка LB.ua застала в присілку п'ятьох мешканців улітку і двох — узимку. Світла давно немає, газу не було ніколи, школа для наймолодших працювала до 1970-х. Головною причиною занепаду тодішній сільський голова назвав те, що в присілку не лишилося молоді.

Скільки людей живе в кожному присілку сьогодні, точно не знає ніхто: останній перепис населення в Україні відбувся 2001 року. Цифри по окремих селах — це або дані чвертьвікової давнини, або репортажі журналістів.

Що обіцяє закон 1995 року

Закон «Про статус гірських населених пунктів в Україні» ухвалили 15 лютого 1995 року. Його критерії — висота від 400 метрів над рівнем моря, рельєф, порізаний ярами й потоками, угіддя на схилах крутизною від 12 градусів, мало ріллі на одного жителя і суворий клімат: довга холодна зима, коротке прохолодне літо, багато опадів, селі й повені. Перелік гірських населених пунктів затверджує уряд. У Закарпатській області їх 214, більше лише в Івано-Франківській — 242.

Закон передбачає два різні види підтримки. Стаття 3 гарантує гірським населеним пунктам бюджетні гроші на пасажирський транспорт, дороги, зв'язок, електромережі, газифікацію, освіту, медицину й торгівлю. Стаття 6 встановлює особисті доплати: пенсії, стипендії й усі види державної допомоги людям зі статусом мешканця гірського населеного пункту збільшуються на 20 %, а посадові оклади й тарифні ставки працівників, за постановою уряду, — на 25 %. Різниця між цими статтями принципова. Доплати мають конкретний розмір, а гарантії статті 3 — ні: скільки грошей піде на гірські дороги чи школи, щороку вирішує бюджет.

Доплати: від посвідчення до перевірки

Раніше підставою для доплати було посвідчення мешканця гірського населеного пункту, яке видає місцева рада. З 2025 року доплати виплачують у порядку, який на підставі закону про державний бюджет щороку визначає уряд: на 2025 рік — постанова Кабміну № 793 від 2 липня 2025 року, на 2026-й — постанова № 225 від 18 лютого 2026 року.

Чинні правила вимагають, щоб людина, яка вперше звертається по доплату, фактично прожила в гірському населеному пункті щонайменше шість місяців поспіль або працювала там, не перебувала за кордоном і не сплачувала єдиний соціальний внесок деінде. Доплату припиняють, якщо отримувач протягом останніх трьох місяців був за кордоном понад 60 днів поспіль. Поважними причинами постанова визнає відрядження, навчання, лікування, хворобу чи смерть рідних — сезонного заробітку в цьому переліку немає. Виплати верифікує Міністерство фінансів, а надміру виплачені кошти утримують із наступних доплат (не більше 20 % доплати) або стягують через суд.

Логіка зрозуміла: держава хоче платити тим, хто справді живе в горах, а не тим, хто лише там зареєстрований. Але для людей, які їздять на сезонні роботи за кордон, правило 60 днів означає вибір між заробітком і доплатою.

Окрема історія — внутрішньо переміщені особи. За даними Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, станом на жовтень 2024 року понад шість місяців у гірській місцевості жили 70 665 переселенців. Водночас місцева влада часто трактувала «постійне проживання» як реєстрацію і відмовляла їм у статусі. Омбудсман пропонує змінити статтю 5 закону — це передбачає законопроєкт № 12300 від 11 грудня 2024 року. Постанова 2026 року вже прописала для переселенців, які фактично живуть у гірському населеному пункті, окрему процедуру перевірки.

Школа — остання установа, яка тримає село

У кожній із цих історій є зруйнована школа: у Косовому Верху від неї не лишилося навіть фундаменту, у Кужбеях стоять руїни початкової школи, у Лікіцарах — жодного сліду. Коли закривається школа, родини з дітьми переїжджають туди, де вона є, і присілок старіє.

Для сільських шкіл найближчі роки вирішальні. З 1 вересня 2026 року освітню субвенцію з державного бюджету не отримують школи з 1–12 класами, де навчається менш як 60 учнів, з 1–11 класами — менш як 55, гімназії з 1–9 класами та школи з 5–11(12) класами — менш як 45. На початкові й спеціальні школи ці пороги не поширюються. У грудні 2025 року уряд пом'якшив вимоги: раніше йшлося про 60 учнів для всіх, і під загрозою опинилися б понад 500 малокомплектних шкіл.

З 1 вересня 2027 року старші класи переходять в академічні ліцеї — на мапі Міністерства освіти їх 2090. За даними МОН, переважна більшість ліцеїв буде в межах 30 кілометрів. Підвезення організовують громади, держава допомагає купувати шкільні автобуси: з 2023 року придбано понад 1500, на 2026 рік виділено 2 мільярди гривень ще на понад 500. Якщо щоденний доїзд неможливий, закон дозволяє проживання школярів у пансіоні при ліцеї, але утримувати його має громада з місцевого бюджету. У регіонах зі складним рельєфом МОН допускає, що в ліцеях працюватимуть і 5–9 класи. Та 30 кілометрів гірським серпантином узимку — зовсім інша відстань, ніж на рівнині.

Дороги: гарантія, яка чекає грошей

У селі Нижній Бистрий на Хустщині люди самі звели над річкою три повітряні переправи: до найближчого мосту сім кілометрів пішки, а магазини, пошта, фельдшерсько-акушерський пункт і сільрада стоять на іншому березі. За даними газети «Експрес», які 2016 року навів «Обозреватель», переправами щодня користувалися близько 500 людей, а прохання збудувати бодай один підвісний міст лишалися без відповіді.

З 1 січня 2018 року близько 120 тисяч кілометрів доріг місцевого значення перейшли від Укравтодору під контроль місцевої влади, за агентством лишилося близько 50 тисяч кілометрів державних доріг. Війна різко скоротила ресурс: у 2024 році всі 94,7 мільярда гривень Державного дорожнього фонду спрямували на безпеку й оборону, з резервного фонду держава оплачувала ремонт доріг, потрібних військовим, а будівництво й ремонт інших фінансували міжнародні партнери. Проєкт бюджету на 2027 рік передбачає відновити дорожній фонд на 25 % — до 52,8 мільярда гривень. Поки триває війна, такий вибір зрозумілий. Але він означає, що гарантія статті 3 закону про гірські населені пункти — гроші на дороги й транспорт — на практиці відкладена.

Що може змінити ситуацію

Знати, скільки людей живе в горах. Без перепису держава ухвалює рішення про школи, автобуси й доплати, спираючись на дані 2001 року та реєстрацію, яка часто не збігається з фактичним місцем проживання.
Гроші на розвиток, а не лише доплати. Державна стратегія регіонального розвитку на 2021–2027 роки першим із десяти функціональних типів територій назвала гірські території Українських Карпат, тобто держава визнала, що їм потрібен окремий підхід. У Євросоюзі гірські райони — окрема категорія аграрної політики: фермерам там щороку доплачують за кожен гектар угідь, щоб компенсувати вищі витрати і щоб у горах і далі господарювали.
Школа поруч або пансіон, а не лише автобус. Початкові школи не підпадають під нові пороги, і громадам варто зберігати їх там, де є діти. Для старшокласників із віддалених сіл потрібні пансіони при ліцеях, які гірські громади не мусили б утримувати самотужки.
Нові мешканці. Десятки тисяч переселенців уже живуть у гірських громадах. Для присілків, які втратили молодь, вони — шанс, якщо держава не відштовхне їх формальностями з реєстрацією.

Присілок не зникає за один рік. Він зникає поступово: коли закривається школа, коли рейсовий автобус перестає їздити, коли після аварії ніхто не відновлює лінію електропередачі. Кожне з цих рішень окремо здається дрібним, але саме з них і складається державна політика щодо гір.

Область не вимирає — вимирають присілки

Що обіцяє закон 1995 року

Доплати: від посвідчення до перевірки

Школа — остання установа, яка тримає село

Дороги: гарантія, яка чекає грошей

Що може змінити ситуацію

Джерела

Ще в рубриці «Закарпаття»

Політичне русинство: як ідентичність Закарпаття перетворюють на інструмент впливу

Скарга на владу: як звертатися до Президента, міськради чи НАЗК і що робити, якщо заявникові погрожують