Слово «русин» на Закарпатті не потребує перекладу: так себе називали прадіди більшості місцевих родин. Для частини закарпатців воно й сьогодні означає регіональну ідентичність — як «гуцул» чи «бойко». Але за останні тридцять п'ять років навколо цього слова виросло явище іншого порядку — політичне русинство: вимога визнати «окремий народ», а за нею — автономії чи навіть «республіки». Розбираємо, звідки воно взялося, що кажуть мовознавці, як рух розколовся і де проходить межа між культурою та операцією впливу.
Хто такі русини
«Русинами» й «руснаками» до початку XX століття називали себе українці Закарпаття, Галичини й Буковини. Олександр Духнович, греко-католицький священник і просвітник XIX століття, написав рядок «Я русин был, єсмь и буду» саме в такому значенні — як самоназву свого народу. На Закарпатті, яке століттями входило до складу Угорщини, а між світовими війнами — Чехословаччини, стара назва протрималася найдовше.
Під час Всеукраїнського перепису 2001 року русинами себе назвали 10 183 мешканці Закарпатської області — 0,8% її населення. Українська держава й більшість науковців розглядають карпатських русинів як етнографічну групу українського народу. Водночас у низці сусідніх країн — Словаччині, Польщі (як лемків), Сербії, Угорщині — русинів чи їхню мову офіційно визнано на рівні меншин. Найвідоміший прихильник погляду на русинів як на окремий народ — американський історик Пол Роберт Маґочі, президент Дослідницького центру карпатських русинів у США: «Нема сенсу заперечувати реальність того, що є народ усередині та за межами України», — цитувало його Радіо Свобода у 2018 році.
Сама по собі ця суперечка — нормальна наукова й культурна дискусія. Проблема починається тоді, коли її роблять першою сходинкою політичного проєкту.
Мова чи говірки
Українське мовознавство відносить закарпатські говірки — середньозакарпатські, бойківські (верховинські), гуцульські, лемківські — до південно-західного наріччя української мови. Їхні особливості, від архаїзмів до запозичень з угорської, словацької чи румунської, мають відповідники в сусідніх говорах Галичини й Буковини.
Єдиної «русинської мови» не існує навіть серед її прихильників. 27 січня 1995 року в Братиславі проголосили кодифікацію русинської літературної мови Словаччини — на основі земплинських говірок Пряшівщини, які помітно відрізняються від закарпатських. Свій стандарт мають лемки в Польщі й бачванські русини у Воєводині, а «підкарпаторусинська» мова на Закарпатті так і лишилася некодифікованою. В Україні русинська мова офіційного статусу не має: її немає й серед 18 мов, які держава захищає за Європейською хартією регіональних мов або мов меншин після закону № 4699-IX, підписаного 12 червня 2026 року.
1991–2008: від самоврядування до «республіки»
Рух за визнання русинів окремою нацією та за автономію Закарпаття виник у 1989–1990 роках, ще в радянських умовах. 1 грудня 1991 року, разом із всеукраїнським референдумом про незалежність, в області провели обласний референдум: 546 450 виборців, або 78,6%, підтримали надання Закарпаттю статусу «спеціальної самоврядної території» у складі незалежної України. Йшлося про ширше самоврядування, а не про етнічну автономію, і результат так і не був реалізований — але відтоді прихильники автономії регулярно на нього посилаються.
У 2000-х русинське питання дійшло до обласної ради. 14 вересня 2006 року вона звернулася до Верховної Ради з проханням визнати русинів окремою національністю, а 7 березня 2007 року сама визнала їх національною меншиною на рівні області.
Переломним став 2008 рік. У жовтні протоієрей Української православної церкви (Московського патріархату) Дмитро Сидор, очільник «Сойму підкарпатських русинів», закликав створити на Закарпатті русинську автономію. Служба безпеки порушила справу за частиною першою статті 110 Кримінального кодексу — посягання на територіальну цілісність України — і передала до органів юстиції матеріали про примусовий розпуск «Сойму» та ще однієї русинської асоціації. У березні 2012 року суд засудив Сидора до трьох років позбавлення волі з іспитовим строком два роки.
Тоді ж русинський рух остаточно розколовся. У квітні 2012 року три поміркованіші організації об'єдналися в Асоціацію русинських організацій Закарпаття й заявили, що радикалів до себе не прийматимуть. «Ми не є сепаратистами. Це є філософія поміркованого русинства», — пояснив заступник голови Світового конгресу русинів Микола Бобинець.
Ниточки до Москви
Після 2014 року політичне русинство стало одним із «запасних» сценаріїв російської гібридної війни. У березні 2017 року СБУ повідомила, що у 2015-му колишній співробітник російських спецслужб, який очолював громадську організацію в Москві, завербував кількох мешканців Закарпаття. За гроші вони погодилися перекривати дороги, протестувати проти мобілізації й виходити на мітинги за автономію; кінцевою метою називали створення фейкової «республіки Підкарпатська Русь».
Найпоказовіша постать цього напряму — Петро Гецко, самопроголошений «прем'єр-міністр Підкарпатської Русі», який давно переховується в Росії. У квітні 2021 року український суд заочно засудив його до 12 років ув'язнення за заклики відокремити Закарпаття від України. Після повномасштабного вторгнення, у травні 2022 року, СБУ повідомила йому про нову підозру — в державній зраді: він закликав Путіна не завершувати так звану «спеціальну операцію», не вирішивши «статусу» Закарпаття, і поширював кремлівську тезу про «геноцид русинів».
Набір наративів за ці роки майже не змінився: «Закарпаття незаконно перебуває у складі України», «русинів асимілюють і знищують», «Київ проігнорував референдум 1991 року», «русини — не українці, а окрема гілка «русского мира»». Їх тиражують російські медіа та анонімні канали в соцмережах.
Як відрізнити культуру від операції впливу
Русинська самоідентифікація не є злочином — перепис 2001 року дав кожному право її вказати, а говірки, фольклор, спадщина Духновича, місцеві фестивалі й книжки діалектом — частина культурного багатства України. Сигналом тривоги є інше:
- сумнів у кордонах — тези про «незаконне» входження Закарпаття до України чи «відновлення державності Підкарпатської Русі»;
- вимоги автономії чи «республіки», власних «паспортів» і «урядів»;
- риторика «геноциду» й «примусової українізації», дзеркальна до тієї, що передувала окупації Криму та Донбасу;
- московські організатори й гроші — конференції в Росії, нагороди від російських фондів, «куратори» з-за кордону;
- синхронність із війною — активізація саме тоді, коли Росія посилює тиск на фронті чи в інформаційному просторі.
Масовим рухом політичне русинство так і не стало: навіть русинами за переписом себе назвали менше 1% мешканців області, а більшість русинських організацій від сепаратистів відмежовується. Але інструмент залишається готовим до вжитку. Найкращий запобіжник від нього — не заборона слова «русин», а повага до регіональної ідентичності в межах української громадянської нації, знання власної історії та прозорість того, хто й за чиї гроші говорить від імені «народу».
Джерела
- Радіо Свобода: закарпатські русинські організації оголосили про об'єднання в єдину асоціацію (25.04.2012) — перепис 2001 року, рішення облради 2006–2007 років
- Радіо Свобода: хто такі русини і що вони хочуть? (01.09.2018)
- ZAXID.NET: Закарпаття вимагає самостійності (07.04.2016) — результати обласного референдуму 1991 року
- РІСУ: вирок Дмитрові Сидору (20.03.2012)
- ZAXID.NET: СБУ вимагає примусово розпустити русинські організації Закарпаття (2008)
- ZAXID.NET: ФСБ вербувала закарпатських заробітчан у Москві (30.03.2017)
- ZAXID.NET: СБУ оголосила нову підозру лідеру закарпатських сепаратистів (12.05.2022)
- ZAXID.NET: закон про нову редакцію перекладу Європейської мовної хартії (12.06.2026)
- Українська Вікіпедія: «Русинська мова» · «Політичне русинство»
