Узурпація влади: від ГКЧП до воєнного стану. Як Україна захищає конституційний лад

Слово «узурпація» в українській політиці звучить так часто, що втратило гостроту. Ним називають і непопулярні закони, і кадрові рішення, і результати голосувань, які комусь не сподобались. Тим часом Конституція вкладає в нього цілком конкретний зміст, а історія незалежної України знає кілька епізодів, коли до узурпації справді лишався крок. Розбираємо, що саме забороняє Основний Закон, як країна проходила ці випробування і на що варто зважати сьогодні, коли через воєнний стан вибори не проводяться.

Що Конституція називає узурпацією

Стаття 5 Конституції проголошує, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», і містить дві заборони. Перша: «Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». Друга вміщується в одне речення: «Ніхто не може узурпувати державну владу».

Офіційне тлумачення цих норм Конституційний Суд дав у рішенні № 6-рп/2005 від 5 жовтня 2005 року. Заборону узурпації, за висновком суду, «треба розуміти як заборону захоплення державної влади шляхом насилля або в інший неконституційний чи незаконний спосіб» — і стосується вона не лише заколотників із вулиці, а й органів державної влади, місцевого самоврядування та їхніх посадовців. Змінювати ж конституційний лад може тільки народ: через всеукраїнський референдум або внесення змін до Конституції у порядку, встановленому її розділом XIII. Гарантією від узурпації суд назвав поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову та обов'язок кожного органу діяти «лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб», передбачені законом.

Кримінальний кодекс доповнює цю конструкцію статтею 109. Дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, а також змова про них караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років. Окремо караються публічні заклики до таких дій — суворіше, якщо їх поширює представник влади, організована група або медіа.

Отже, ключова ознака узурпації — не зміст рішення, а спосіб, у який влада його отримує чи утримує: в обхід процедури, без мандата від виборця, з підміною повноважень одного органу іншим.

Серпень 1991: ГКЧП і відповідь Києва

Класичний приклад спроби захопити владу — «Державний комітет з надзвичайного стану» (ГКЧП), який 19 серпня 1991 року оголосив у Москві, що бере на себе управління СРСР, ізолювавши Михайла Горбачова у Форосі. Путч протримався три дні. У Києві керівництво республіки в перші години зайняло вичікувальну позицію, але провал заколоту став поштовхом до рішення, яке змінило карту Європи: 24 серпня 1991 року Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України. Остаточно цей вибір закріпив народ на референдумі 1 грудня 1991 року, де незалежність підтримали понад 90% учасників.

Урок ГКЧП простий: спроба взяти владу силою, без мандата, може дати протилежний результат — якщо суспільство й легітимні інституції відмовляються визнати самопроголошену владу.

2004: вибори, які суд визнав сфальсифікованими

Наступне випробування прийшло через вибори. Другий тур президентських виборів 21 листопада 2004 року супроводжувався масовими порушеннями, і оголошений ЦВК результат не визнали сотні тисяч людей, які вийшли на Майдан. Конфлікт розв'язали не на вулиці, а в суді: 3 грудня 2004 року Верховний Суд визнав неправомірними дії ЦВК щодо встановлення результатів і призначив повторне голосування, яке відбулося 26 грудня. За даними журналістських розслідувань, оприлюднених згодом, наприкінці листопада 2004 року силовий сценарій розгону протесту розглядався всерйоз, але не був реалізований.

Тоді ж, 8 грудня 2004 року, парламент ухвалив закон № 2222-IV про зміни до Конституції, який перерозподілив частину повноважень від президента до парламенту й уряду. Саме довкола цих змін розгорнувся наступний конфлікт.

2010: повернення Конституції 1996 року через суд

30 вересня 2010 року Конституційний Суд визнав закон № 2222-IV неконституційним через порушення процедури його ухвалення. Наслідком стало фактичне повернення до редакції Конституції 1996 року — і значно ширших повноважень президента Віктора Януковича, обраного на виборах за зовсім інших правил. Парламент, який єдиний має право змінювати Основний Закон, у цьому рішенні участі не брав.

Після 2014 року цей епізод став предметом кримінальної справи саме за статтею 109. У 2020 році суд заочно обрав Януковичу запобіжний захід, а 17 липня 2023 року обвинувальний акт щодо колишнього президента та ексзаступника міністра юстиції у справі про захоплення державної влади скеровано до суду. Сам Янукович переховується в Росії; у січні 2019 року його вже заочно засудили до 13 років позбавлення волі в іншій справі — про державну зраду.

Січень 2014: закони, ухвалені підняттям рук

16 січня 2014 року Верховна Рада без обговорення й електронного голосування — підняттям рук — ухвалила пакет законів, які обмежували мирні зібрання, діяльність громадських організацій і медіа. У суспільстві їх назвали «диктаторськими». Протест лише посилився, і вже 28 січня 2014 року парламент більшість цих норм скасував.

Через місяць, 27 лютого 2014 року, озброєні люди захопили будівлі Верховної Ради й Ради міністрів Автономної Республіки Крим, після чого під їхнім контролем було «призначено» нове керівництво автономії. Це вже узурпація в найпрямішому сенсі — захоплення органів влади силою іноземної держави, яке стало першим кроком до окупації півострова.

2020–2021: криза навколо Конституційного Суду

Узурпація можлива не лише як захоплення, а й як вихід органу за межі своїх повноважень. 27 жовтня 2020 року Конституційний Суд ухвалив рішення, яке фактично зруйнувало систему електронного декларування й перевірок НАЗК. Президент Володимир Зеленський назвав рішення загрозою національній безпеці й запропонував припинити повноваження всього складу суду, а в березні 2021 року указом скасував призначення двох суддів, зокрема голови КСУ Олександра Тупицького. Обидві сторони тієї кризи звинувачували одна одну в узурпації — і сама ця суперечка показала, наскільки вразливою лишається система стримувань і противаг, коли один орган ставить під сумнів легітимність іншого.

Воєнний стан: чому немає виборів і хто легітимний

Найчастіше сьогодні про «узурпацію» говорять у зв'язку з тим, що через воєнний стан в Україні не відбулися ні президентські вибори 2024 року, ні парламентські 2023-го. Цю тезу активно поширює російська пропаганда. Конституція відповідає на неї прямо. Стаття 108: «Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України». Стаття 83 визначає, що в разі закінчення строку повноважень Верховної Ради під час воєнного стану її повноваження продовжуються до першого засідання парламенту, обраного після його скасування. Стаття 157 забороняє змінювати Конституцію в умовах воєнного або надзвичайного стану, а закон «Про правовий режим воєнного стану» прямо забороняє в цей період проводити вибори Президента, Верховної Ради й органів місцевого самоврядування.

25 лютого 2025 року Верховна Рада 268 голосами ухвалила заяву про підтримку демократії в умовах російської агресії, у якій наголосила на легітимності президента й неможливості виборів до встановлення сталого миру. Чинний строк воєнного стану парламент востаннє продовжив 26 жовтня 2026 року — до 29 січня 2027 року.

Водночас воєнний стан — це не лише відкладені вибори, а й ризик, що тимчасова концентрація повноважень стане звичкою. Показовий епізод стався в липні 2025 року: закон № 12414, ключові правки до якого внесли напередодні голосування, підпорядкував Національне антикорупційне бюро й Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру генеральному прокурору. Президент підписав його 22 липня, у Києві та інших містах на протест вийшли тисячі людей, і вже 31 липня Рада ухвалила президентський законопроєкт № 13533, який повернув антикорупційним органам гарантії незалежності. Механізм стримувань спрацював — але лише тому, що його привели в дію суспільство, медіа й міжнародні партнери.

Ознаки, за якими варто стежити

Досвід трьох з половиною десятиліть дозволяє скласти простий перелік сигналів, коли критику влади варто сприймати всерйоз, а не як риторику:

зміна правил гри в обхід парламенту — через судові рішення, укази чи процедурні хитрощі, як у 2010 році;
голосування без обговорення — законопроєкти, ухвалені за кілька годин без роботи в комітетах, як 16 січня 2014-го чи в липні 2025-го;
тиск на незалежні органи — суди, антикорупційні інституції, ЦВК, омбудсмана;
відкладення виборів без конституційної підстави — на відміну від воєнного стану, який такі підстави має й кожні 90 днів затверджується парламентом;
обмеження медіа й мирних зібрань, що виходять за межі необхідного для безпеки.

Кожен із великих конфліктів довкола влади в Україні — 1991, 2004, 2014 — закінчувався поразкою тих, хто намагався обійти волю виборців. Це не гарантує, що так буде завжди: конституційний лад тримається не на тексті Основного Закону, а на готовності інституцій і громадян цей текст захищати.