Сміття – небезпечне та корисне

В Україні на сьогодні налічується більше ніж сім з половиною тисяч сміттєзвалищ побутових відходів. Офіційних. Саме сміттєзвалищ, а не полігонів для відходів, як того вимагає технологія їх поховання та переробки. Переробки самим простим та розповсюдженим способом, натуральним: органічна частина сміття потихеньку гниє, перетворюючись під впливом бактерій на гумус з виділенням біогазу і рідини-фільтрату.

13c5f0a0ff0fc86c71538e9c2eb54551f1e07688

 

Дійсно справжніх полігонів налічуються одиниці. А згадані сміттєзвалища являють собою реальну небезпеку і навколишньому середовищу, і, звичайно, людям. Бо не виконуються норми, що стосуються забезпечення їх системами дегазації. Саме про них і піде мова далі.

В Україні у переважній кількості комунальниками використовуються прості “помийки” земельні ділянки, які зовсім не підготовлені до прийняття та зберігання сміття. Для цього використовуються місця, де це саме сміття брутально вивалюється на землю без попередньої підготовки місця під звалище. За іронією долі один-єдиний полігон, котрий відповідав стандартам, знаходився у Олександрівську, що під Луганськом. Тепер він не функціонує за відомих причин.

Наша система поховання і переробки сміття не особлива. Більше дев’яноста відсотків відходів у світі іде на поховання. Це самий простий процес, де у результаті біологічної переробки без доступу кисню органіка переходить у метан і діоксид вуглецю, інші компоненти, серед яких є рідина фільтрат, який при поганому гідравлічному бар’єрі потрапляє у ґрунтові води. Але ми не будемо аналізувати та порівнювати, який спосіб переробки відходів кращий. Мова піде про той самий метан, що виділяється під час процесу біологічної переробки.

Усі чули про трагедію, яка трапилась у 2016р. на сміттєзвалищі в Грибовичах, що біля Львова. Під час пожежі та її гасіння там, 30 травня, стався зсув сміття, і під його завалами загинули люди. Ця трагедія нарешті привернула увагу громадськості та журналістів, державних та місцевих органів влади до проблеми постійних пожеж на полігонах твердих побутових відходів (а точніше — сміттєзвалищах).

Вони горять, і горять часто, горять локально. Як торф’яники. Від чого виникають ці пожежі — тема окрема. Головне, що є чому горіти. Газ на звалищах є усюди.

Мабуть усі знають, як смердить звалище відходів. Проте це смердить не сміття, а смердить сам “процес” його перетворення. Тобто звалищний газ. Але якщо сморід від звалищ для мешканців оточуючих населених пунктів явище неприємне, то дим від пожеж, що там спалахують час від часу — смертельно небезпечний. При горінні відходів утворюються наднебезпечні сполуки (діоксини, фурани), які спричиняють у населення ряд хронічних захворювань, серед яких онкологічні. Але виміряти небезпечність пожеж на звалищах звичайним чином неможливо! Стандартна процедура вимірювання забруднення повітря не передбачає визначення концентрації цих сполук. Але саме в оточуючих звалища населених пунктах, за дослідженнями лікарів, найвищий відсоток людей хворіють на онкозахворювання. І надалі не помічати чи ігнорувати ці дослідження — злочин проти людей.

То що ж робити? Газ виділяється, і є чудовим паливом. Проте вихід таки є, просто для його виконання треба жорсткий державний підхід та політична воля керівництва створення механізму і контролю його виконання.

Зазначена проблема вирішується в усьому світі шляхом створення систем дегазації полігонів та утилізації звалищного газу. Впровадження ж таких систем в Україні передбачено наказом МЖКГ № 435 від 01.12.2010 «Про затвердження Правил експлуатації полігонів побутових відходів» та ДБН В.2.4-2-2005 «Полігони твердих побутових відходів. Основні положення проектування».

На жаль, усе це у нас, як часто буває, виконується лише на папері. Рішення прийнято — забудьте. Як свідчать фахівці, за виключенням поодиноких випадків, дегазація полігонів не відбувається. Звичайно власники таких “полігонів” (а це здебільшого “спецтранс”) вихваляються, що у них такі системи працюють. Але робиться усе формально: наприклад, замість 50 потрібних свердловин роблять три або навіть одну і звітують про наявність системи дегазації. А насправді одна така свердловина здатна “обслужити” територію радіусом лише у 25-30 метрів.

Тож дуже просто підрахувати, скільки потрібно зробити свердловин на відповідну площу, та зв’язати їх у загальну систему колектором. Але це не робиться одними і не контролюється іншими. І відбувається це зовсім не поодиноко, а часто-густо! Чому? І друге питання — чому нема жорсткого контролю та невідворотного покарання за невиконання таких важливих нормативів? Бо від пожеж на сміттєзвалищах у першу чергу страждають люди!

Ця ситуація тим більш незрозуміла, що виконання її вимог не тільки очищає полігони від небезпечного газу. Зараз в Україні використовують вітчизняні системи утилізації звалищного газу, котрі можуть приносити реальні прибутки! Але їх використовують лише у кількох місцях.

Технологія досить проста — робиться свердловина, у яку заводяться труби і за допомогою газокомпресорної установки висмоктується звалищний газ. Цей газ використовується як паливо для вироблення електроенергії та подання її до споживачів на постійній основі.

Тобто так, як цього не можуть робити ні вітрові електростанції, ні сонячні. Сонця вночі нема, а вітер теж віє не регулярно. А газ виділяється постійно, і струм виробляється змінний, з передачею його безпосередньо до електричної мережі.

І усе це, наголошуємо — завдяки вітчизняним фахівцям! Саме Інститут газу НАН України розробив і впровадив за підтримки приватних інвесторів ці вітчизняні технології, які дозволяють видобувати, збирати та утилізувати звалищний газ. При цьому, як вже вказувалося вище, виробляється електроенергія або біометан. Технологію впроваджено на 5 великих полігонах твердих побутових відходів України. Окрім екологічних та протипожежних здобутків цієї роботи вже заміщено 17 млн. куб. м природного газу та вироблено більше 60 млн. кВт-год електроенергії, зменшені викиди парникових газів в атмосферу на 300 тис. тонн.

Ось тут треба зупинитися та підкреслити ще одну протипожежну особливість розроблених систем. Справа в тому, що у вітчизняних розробках передбачено не тільки видалення та використання звалищного газу, як за кордоном.

Основна складова звалищного газу – метан, який змішуючись з повітрям, може горіти і запалювати сміття. Гасити водою пожежі на звалищах неможливо. Бо вода прискорює біологічні процеси. Гасити доцільно вуглекислотою. Вона може задавити кисень, котрий знаходиться у шарах сміття.

Ось про неї і подбали вітчизняні науковці. Переробляючи біогаз, вітчизняна установка може отримувати вуглекислоту, котру у звичайних умовах отримують, спалюючи звичайний природний газ! Вигода подвійна — і природний газ не треба спалювати для виробництва вуглекислоти, і у випадку пожежі вмикається реверс, і по тих самих трубах, по яких до установки прямував біогаз, вуглекислота потрапляє до епіцентру пожежі та локалізує її. До речі, вуглекислоту з переробленого газу можна отримувати на установці з концентрацією до 98%! А потім її можна стиснути до 70 атмосфер та зберігати в рідкому стані скільки треба до часу використання, або накопичувати без стискання в полімерних ємностях-газгольдерах.

Здавалося б, що ж краще? І технології вітчизняні, і технічні засоби… Але сьогодні на всю країну працює лише п’ять! таких установок. Чому?! Дорого? Але як доводить практика, самоокупність таких установок — становить від 2 до 3,5 років в залежності від обсягів генерації біогазу.

Відповідь напрочуд проста та банальна: до цього часу відсутнє взаєморозуміння між політиками, що керують законодавчою владою, та виконавчою владою у вигляді нашого Кабінету Міністрів. Загальне нерозуміння того, що вітчизняна наука та техніка у деяких випадках залишили далеко позаду своїх закордонних колег, як це і не дивно. І поки керівники країни знайдуть це порозуміння, і природа, і люди страждатимуть та вмиратимуть від їх непорозумінь. Чи не завелика ціна людській дурості? Бо усе надто просто, як би не намагалися перевести напрям руху обговорення цієї проблеми у інше русло.

Коли є системи газовиведення та пожежогасіння, держава не просто економить на пожежогасінні чи заробляє на переробці та використанні газу. Головне — держава заощаджує величезні кошти на збереженні здоров’я своїх громадян та захисті навколишнього середовища.

У першу чергу повномасштабне використання установок на сміттєзвалищах захищає нашу екологію. Знижується виділення парникових і токсичних газів, унеможливлюються пожежі на звалищах.

У другу чергу — покращуються соціально-економічні показники, держава заощаджує величезні соціальні кошти, котрі витрачаються на лікування постраждалих від діяльності тих самих сміттєзвалищ.

Є ще надія на усвідомлення керівниками держави смертельної небезпеки, на котру вони до цього не звертали уваги. Бо вже давно треба впроваджувати на усіх звалищах вітчизняні системи видалення газу, і не на папері, а реально. Треба звести можливість виникнення пожеж на звалищах до мінімуму, та примусити небезпечний газ працювати на людей та їх захист.

Це — заходи, котрі невідкладно треба виконати за наявності політичної волі, небайдужості до оточуючого середовища та людей, котрі у ньому мешкають до нашої України.

Олексій Чернів