Патріотичне виховання – основа майбутнього України

Найвище гуманне і громадянське завдання освіти – виховати і самовиховати повагу до свого Роду, Народу, України.

Події 2013-2015 років відчутно вплинули на всі сфери життєдіяльності українського суспільства і держави, зокрема на освіту, систему національно-патріотичного виховання. Вперше після Другої світової, в Україну знову прийшла війна. І хоча кожного з нас вона торкнулася по різному, але однозначно з нею пов’язана біда й людська трагедія і ніхто не може залишатися збайдужілим і відчуженим. Новітня українська історія доповнилася сув’яззю драм, катастроф і жертовно героїчних, патріотичних діянь та вчинків із захисту України, особистої, національної, державної гідності. Війна активізувала цінності національної свободи, свідомості, людської гідності, державної самостійності, історичної пам’яті.

На даний час відбувається світоглядне переосмислення усталених життєвих принципів, традиційних ідеологем, які роками, століттями впроваджувалися в ментальне середовища українства. Насамперед це стосується ідеї «братерства» і «вічної дружби» з Росією. Так сталося, як доконаний факт, що практично зразу ж після «вікопомного 1654 року згадане братерство виявилося позерним, а існування України, українства, українськості безперервно торувалося боротьбою за виживання свого власного національного «Я».

Змінювалися історичні епохи, політичні режими, ідеологічні системи, але, на жаль, ніколи не ставали іншими гуманнішими, цивілізованішими погляди на Україну, оскільки у ставленні до «українського питання» зберігалися і зберігається класична негоція. Завжди діяв гласний і негласний підхід щодо його «вирішення», проте характеризувався однаково як негідницький, адже сутнісними ознаками для такої політики залишались: імперськість, шовінізм, великодержавність, колоніальність. Антиукраїнська позиція виявлялась у політичній, військовій, церковній, культурно-освітній, мовній, правовій, економічній, міжнародній сферах. Починаючи зі злощасного Переяславського договору (оригіналу документу до цього часу ніхто не бачив), який згодом став найбільшим історичним прокляттям України, почали відбуватися процеси, спрямовані на колонізацію і денаціоналізацію українства. Треба відмітити: це стосується не тільки Росії, але й інших сусідніх держав, які зазіхали на цілісність держави Україна Польщі, Румунії, Венгрії та іншіх.

В другій половині XVII століття Київська митрополія потрапляє під зверхність московського патріарха, а після Андрусівського миру (1667) Україна стає васально залежною від Москви. Втрачаючи при цьому, крім прав, також свої найкращі наукові, культурні, духовні сили. Найкращі вихованці і наставники Київської академії – Є. Славенецький, С. Полоцький, Д. Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович – вимушено переїхали до Московії, під суворим наглядом та за відповідними вказівками розвивали там науку, культуру, літературу, педагогіку і освіту, духовність, європеїзуючи московську культуру. Завдяки українським талантам в Україні та Росії набували розвитку живопис і малярство (Й. Кондзелевич, І. Рушкович, І. Бродлакович), граверство (Олександр і Леонтій Тарасевичі, І. Щирський), партесний спів (М. Дилецький). У наступному, XVIII столітті, особливо після перемоги Москви над шведами і Мазепою, відбулося тотальне нищення самостійності України. Страти запорожців, заборони українського книгодруку і вкладання у Києво-Могилянської академії українською мовою, вилучення у населення українських букварів і текстів церковних книг, переписування російською мовою всіх попередніх державних документів, зруйнування Запорозької Січі й експропріація майна і землі у української Церкви є далеко не всі біди за часів російської колонізації.

Іван Огієнко у «Історії української літературної мови» (Скорпіони на українське село) згадує про жорстокий наказ Петра І про українську мову: “Дабы особливого нарєчія не было”. XIX століття характеризувалося не менш одіозним ставленням імперського режиму до українства, коли було закрито Києво-Могилянську академію (1811), розгромлено Кирило-Мефодіївське братство (1847), ліквідовано українські недільні школи (1862), видано українофобські Валуєвський циркуляр (1863) і Ємський указ (1876), заборонені в 1890-х літературні переклади і українські книги для дітей. У XX столітті, яке стало найтрагічнішим для України і мільйонів Українців, агресія проти українства розпочалась із закриття і нищення «Просвіти», заборони всіх українських організацій, української преси, і навіть заборони святкування сторіччя Т.Г. Шевченка.

Не змінилася, навпаки, ще жорстокіше стала антиукраїнська російська політика після більшовицького перевороту 1917-го. Адже за наказом Леніна терор в Україні розпочинається з 1919 року, призвівши до страшного голоду південно-східні губернії України. Голод 1921-1922 років Ленін використав для нищення українського селянства. Саме від нього Троцький, Вацетіс, Молотов отримували команди посилювати в Україні репресії. Там, де звучали слова про самостійність, Україну, як незалежну республіку, українську політичну партію, національну ідентичність, там завершувалася більшовицька «свобода і демократія». Нищили людей, культуру, історію, мову, національну пам’ять, Церкву, саму віру в Бога. Народ, просвітники, духовні поводирі нації зі збереженням і відродженням цих цінностей пов’язували всі свої надії на кращі прийдешні часи для України. Митрополит Андрій Шептицький у листі до Івана Огієнка (Іларіона) так описував становище української Церкви і мрію на духовне визволення народу: «… серцем бажаю, щоб Ви може і в цілій Україні відновили віру святого Володимира і митрополита Іларіона, віру вселенської церкви, віру сімох перших Вселенських Соборів. Та віра зіпсута через довголітню неволю Української Церкви неканонічною установою Петра «Великого». Вона зіпсута довгими рядами богословів Синодальної Церкви, професорів у Духовних Академіях і ієрархів, не канонічно установлених владою московських царів. Вона зіпсута науками, довголітнєю неволею і інституціями – законами, звичаями, насильством переможців, накиненими Українській Церкві. (Так писали громадські діячі, представники української науки, культури і церкви до Івана Огієнка (Митрополита Іларіона). Як ніхто інший, ці два великих будителі українства усвідомлювали значущість рідної мови і віри для визволення України, її незалежності, свободи народу.

Часи змінились, проте і в XXI столітті ці моральні поняття залишаються для українства чи не найбільш актуальними. Вони є для нас не лише суттєвою складовою національної ідентичності і пам’яті, але й стратегічним завданням для нинішнього та наступного поколінь українців. Оскільки навіть притупленість уваги до цих проблем загрожує безпеці нації і держави. Мусимо, використовуючи значущі цінності віри і мови, національної культури й історичної пам’яті, самоідентичності й традиції для подальшого національного поступу, активно впроваджувати їх у зміст освіти, виховні системи для творення єдності політичної нації.

Важко не погодитись з висловленням Г. Ващенка, що зберігання своїх традицій у найширшому контексті і пошана до них – це перший національний обов’язок нашої молоді.

«Велике злочинство робить той, хто, при сучасному стані українського народу, сіє неповагу до наших традицій» – говорить і пише доктор педагогічних наук, професор, академік АПНУ Георгій Георгійович Філіпчук.

Адже основою наших традицій є передусім здобутки національної духовної культури, народні ідеали, які слугують запорукою збереження народу, свого власного «Я» в найтяжчих умовах внутрішнього і міжнародного життя. Коли вони низькі й не здорові, то навіть при найбільш сприятливих умовах життя нації буде розкладатися.

Очевидно, Україну у близькій і далекій перспективі очікують важкі випробування і боротьба у всіх напрямах життєдіяльності нації, держави, але, безумовно, найбільше важливою сферою стане боротьба за душі людей, їхній світогляд і свідомість, за ідеали українця. Виховання нації, особливо молоді, ставатиме, незважаючи на поверховість мислення багатьох державних очільників, чи не найбільшим пріоритетом нинішнього часу.

Війна значно пришвидшила розуміння національного рішення цього стратегічного завдання загальнонаціонального характеру, про що останніми роками дискутували представники державних інституцій, громадського суспільства, інтелігенції, педагоги, науковці, політики, церква.

Першою суголосною реакцією на потреби часу став проект національно-патріотичного виховання молоді, підготовлений МОН України, який партія «ТРИБУНАЛ» взяла на озброєння. Члени нашої партії разом з науковцями брали участь у підготовці вищеназваного проекту та його ідеологічної платформи.

Насамперед критичні оцінки й пропозиції стосувалися низки наріжних принципів виховання української молоді, без яких його зміст не відображатиме сутності і важливості цього стратегічного завдання. Першочергово вони торкалися впровадження в зміст освіти і виховання української національної ідеї, значущості для виховання патріотизму і національної гідності української державної мови; утвердження в національно-культурній, науково-освітній, духовній, інформаційній сферах принципу україноцентризму; удосконалення соціокультурного середовища і кадрової політики для виховання патріота і громадянина і та ін.

На початку літа 2015-го запропоновані підходи схвалили Центральне правління і рада ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка і надіслали в Кабінет Міністрів і Адміністрацію Президента України. Основні положення, оцінки, пропозиції, механізми реалізації відображали значною мірою адекватну дію на суспільно значущу потребу націо-державотворення, на агресію Росії та антиукраїнських сил проти свободи, незалежності й територіальної цілісності України, активізували значущість національно-патріотичного виховання як стратегічного завдання Української держави і суспільства.

Ідея захисту, розвитку української державності та нації ставала головним консолідуючим чинником суспільства, основою діяльності всієї системи державної влади, самоврядних і громадських організацій, політичних партій, сім’ї, церкви, освітніх, культурних, наукових установ, ЗМІ.

Тому найважливішими стратегічними завданнями з точки зору безпеки, існування, поступу Української держави визнавалися: виховання сильної української політичної нації. Саме така буде здатною не лише успішно навчатися й творити духовні матеріальні цінності світового рівня, а й надійно захищати волю й суверенітет України, розвивати національну культуру, свято оберігати й цінувати людську, національну і державну гідність;

Утвердження національної ідеї, як основи патріотичного виховання нації, передусім української молоді і є найвищим політичним пріоритетом, оскільки лише її реалізація забезпечуватиме безперервний процес національної самоіндентифікації і розвитку, прогрес культури і безпеки українського народу;

формування такої української влади, яка політично, морально, духовно сприймає українську національну ідею і наділена довірою і підтримкою народу;

створення громадянським суспільством і державою морально-етичних, політично-правових норм і умов, коли у всі гілки влади, інституції, які покликані здійснювати управління і виховання нації, не допускатимуться особи, що ігнорують національні світоглядні позиції, ідеї, ідеали, погляди й переконання, історичну правду українського народу, не служать національним інтересам та безпеці Держави;

виховання патріота України, який знає, поважає й пишається історією свого народу, шанує державну мову, українські національні і державні символи (Прапор, Гімн, Герб), Конституцію України, національну культуру, цінності віри, традиції, готовий захищати та розбудовувати суверенну, демократичну, соціально справедливу, правову, національну Українську державу;

визнання суспільством і державою національно-патріотичного виховання як найголовнішого чинника національної безпеки. Боротьба за Українську державу, історія українського козацтва та визвольних змагань, жертовність, одержимість кращих синів і дочок України в протистоянні імперським, тоталітарним, людиноненависницьким режимам більшовизму і фашизму, життєдіяльність видатних українців на материзні і за її межами, досягнення українства у сферах культури, науки, освіти, героїчні вчинки сучасних українців у відстоюванні незалежності, свободи і гідності в новітні часи стають основою формування патріотизму, національно-державної й особистої гідності;

утвердження поваги до України як духовної, ідейної, політичної цінності, національно-державної символіки, української мови, історії, культури, народних святинь і традицій, конституційних основ України – найважливіше завдання держави, суспільства, сім’ї, Церкви, усіх етносів і народностей, для яких Україна є Батьківщина;

виховання національної свідомості, патріотизму, громадянськості, любові до українського народу у всіх сферах життєдіяльності суспільства на основі історичної правди про буття народу і держави, поваги до рідної землі, культури, мови, віри, традицій, природи, власної родини, великої і малої Батьківщини, високих прикладів, благородних учинків великих українців, унікальних досягнень у розвитку світової культури видатних українців, що варті наслідування для нинішнього і майбутнього поколінь;

опертя у змісті, формах і методах виховання на українську історію, національну культуру, народну традицію, на кращі надбання вітчизняної та світової психопедагогіки, сучасну героїку революцій Майдану, Небесної сотні, добровольців, волонтерів, військових, як вияв благородства, мужності, честі та відданості Україні;

повернення національної історичної пам’яті про героїчне і трагічне минуле українського народу (колонізація, денаціоналізація, голодомори, лінгвоцит, етноцид, геноцид), декомунізація і деколонізація суспільства – світоглядна і психоментальна база для формування сучасного національного-свідомого типу українця, який здатний на основі світобачення власного «Я» творити своє майбутнє, ніколи не користуючись тією історичною «правдою», яку пишуть чужинці;

визнання найважливішим пріоритетом держави і суспільства у національно-патріотичному вихованні утвердження відповідно до Конституції України державності української мови, як гаранта збереження ідентичності, існування й розвитку української нації, консолідуючого чинника єдності України;

пізнання, опанування й успадкування духовних, інтелектуальних, етичних й естетичних національно-культурних надбань українського народу визнається як головний вимір сучасного компетентного підходу в системі національної освіти «впродовж життя», соціалізації громадян, передусім молоді;

утвердження, зміцнення на суспільно-державному рівні, в установах і закладах освіти та науки, культури, державних і самоврядних інституціях, ЗМІ, громадських і політичних організаціях авторитету і сили українського війська, висвітлення його ролі і значущості для існування народу і держави, в обстоюванні ідеалів свободи й державності, починаючи з княжої доби, козаччини, Української і Західноукраїнської народних республік, Січових стрільців, “Карпатської Січі”, Героїв Крут, бійців Холодного Яру, Української повстанської армії і до сучасних подій на сході України у боротьбі збройних сил України з російськими (потомками монголо-татарського іга) і антиукраїнськими силами, людей сепаратистського налаштуваннями, купленими та залученими агресором;

упровадження ідеалів українського козацтва, козацької педагогіки – важливого чинника військово-патріотичного виховання молоді, що пробуджує в українців історичну пам’ять, патріотизм, національну свідомість, лицарську мораль, народжує здатність боротися і перемагати, захищати і зміцнювати Україну;

виховання української молоді на ідеях і духовних цінностях Тараса Шевченка й Івана Франка, боротьби Богдана Хмельницького, Івана Богуна та Івана Сірка, Олени Теліги й Романа Шухевича, громадянського чину і віри в Україну Василя Симоненка й Василя Стуса, Миколи Зерова, В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка та багатьох інших видатних українців, формуючи на цій основі національну свідомість, волелюбність, патріотизм, гідність, гордість і відповідальність перед Україною і майбутніми поколіннями;

активізація діяльності органів влади, самоврядних громадських організацій, культурно-просвітницькій, навчальних, наукових, соціальних установ у сфері національно-патріотичного виховання. Залучення до патріотичного виховання молоді людей Праці й Звитяги, соціально і морально авторитетних громадських, політичних діячів, культури, науки, спорту, учасників Революції гідності, бійців добровольчих батальйонів, бійців Збройних Сил України;

забезпечення у проведенні заходів національно-патріотичного спрямування, загальнодержавних свят, у державотворчих процесах країни найактивнішу участь молоді задля розвитку їхньої громадянської й політичної культури;

популяризація пам’яток української культури, історії, природи, суспільно значущих місць та подій в Україні, життєдіяльність видатних українських просвітників і борців за волю і державність України;

об’єднання зусиль і прагнень української молоді до консолідації з українцями з закордону навколо українознавчих цінностей і зміцнення державності;

посилення уваги і дії центральних, місцевих органів влади, місцевого самоврядування, громадянських інститутів, враховуючи реалії війни, в яких перебуває Україна, до змісту і якості патріотичного виховання в закладах освіти всіх рівнів, позашкільних установ, культурних, спортивних організаціях, створюючи для цього відповідні умови;

розроблення адекватних часу та Конституції України концепції, програм, планів з національно-патріотичного виховання. Значного реформування й удосконалення потребує система підготовки й перепідготовки кадрів, яка стосується педагогічної, військової, психологічної, соціальної, гуманітарної сфер, а також усіх напрямів державного управління;

упровадження і реалізація в системі національно-патріотичного виховання, в соціокультурному, інформаційному просторі україноцентричного принципу, підтримуючи україномовні друковані засоби масової інформації, телебачення та радіопередачі, Інтернет сторінки, книгодруки, музику, рекламу. Недопущення в зміст освіти, інфопростір чужих, бездуховних, антидержавних «цінностей», утверджуючи власне національне і державницьке «Я», деколонізуючи сучасну «українську» інформаційну політику;

підтримка державою загальнонаціональних і регіональних програм зі створення і розвитку україномовних видань художньої, публіцистичної, науково-популярної літератури, кіно і відеофільмів, театральних вистав, публічних заходів національно-патріотичного спрямування;

створення умов для нормальної життєдіяльності сім’ї, духовного, морального, фізичного, освітнього розвитку дітей, вибудовуючи людиноцентричну демографічну політику та родинне виховання на засадах національних традицій, соціальної відповідальності, насамперед держави, є надважливим завданням у процесі національно-патріотичного виховання молоді;

оптимізація процесів для досягнення ефективності національно-патріотичного виховання потребує значного посилення науково-дослідницької, науково-методичної, навчально-виховної, експериментальної, соціологічної, кваліфікаційно-кадрової діяльності з цієї проблематики у системі відомств і міністерств, зокрема освіти і науки, культури, молоді та спорту, інформації, академічних установ;

утвердження національної самосвідомості та патріотизму в молодіжному середовищі, формування гуманістичного світогляду, впровадження національних та загальнолюдських цінностей для всіх освітніх закладів, установ культури зумовлюють:

а) розробку і впровадження сучасних програм національно-патріотичного виховання;

б) створення і розвиток всеукраїнських дитячих і молодіжних організацій, центрів і служб національно-патріотичного і військово-патріотичного виховання.

Зважаючи на те, що патріотичне виховання молоді, формування національної свідомості, дбайливе ставлення до національної спадщини, історичної пам’яті, зміцнення державності відбувається в умовах соціально-економічної, політичної, духовної кризи України, необхідно:

  • консолідувати зусилля національно-демократичних, патріотичних і державницьких інституцій у справі виховання нації;

  • деолігархізувати політичну систему Держави за найактивнішої участі громадянського суспільства, політичної волі української влади, оскільки олігархат є головним гальмом української нації на шляху до єдності, справедливості, прогресу, громадянськості й патріотизму, утвердження національних і європейських цінностей;

  • посилити громадянський контроль за діяльністю всіх гілок влади щодо національно-патріотичного виховання;

  • здійснити деколонізацію й українізацію соціокультурного інформаційного простору;

  • визнати головними критеріями у кадровій політиці:

активну підтримку і розвиток Української державності; дотримання норм Конституції України; повагу до національної культури, державної мови, історичної пам’яті, національних святинь і символів України;

  • домогтися якісних змін щодо політичних пріоритетів держави, визнаючи головний принцип україно-людиноцентризму, як гарантію збереження і розвитку України, а виховання й освіченість нації стратегічною реформою;

  • визнати, що державні й суспільні інституції, чиновники, наукові, культурні, педагогічні працівники, політики й громадські діячі, які не усвідомлюють значущості для національної безпеки України історичної правди, національної культури, державної української мови, освіти, науки, охорони здоров’я, фізкультури і спорту, гуманістичної національно-оберігаючої інформації, не мають ні морального, ні юридичного, ні політичного права здійснювати управління державою і виховувати націю;

  • вважати антисуспільною дією пропагування (фетишизацію) в культурній, освітній, науковій, інформаційних сферах загальних чужих цінностей і виховних систем, «інтернаціоналізації» й удаваної «полікультурності», всесвітництва й «усезагальності» на ґрунті мінімізованої уваги до українського національно-духовного чинника, що призводить до втрати ціннісних орієнтацій українського народу і націєоберігаючої функції Держави;

  • зорієнтувати національно-патріотичне виховання в Україні на формування національних, державницьких, загальнолюдських, духовних, громадянських цінностей, на виховання почуття людської гідності, свободи і справедливості, отримуючи успішний результат лише за умов, коли в основу виховання буде покладено ідеологію української національної ідеї, принципів україно- і людиноцентризму, які впроваджуватимуться в усіх сферах життєдіяльності нації – культурі, політиці, економіці, екології, безпеці, гуманітарній і соціальній областях, інформаційному, соціокультурному просторі… Тоді Гідність Українця здолає політику «національної ліні» «прєзрєнних малоросов», позбавиться «чужинецької кормиги» і забезпечить прогресивний український поступ у конкурентному світовому просторі;

  • моральний, громадський, патріотичний обов’язок освіти разом з усіма державними і громадськими організаціями, Церквою, закордонними українцями, усіма хто підтримує і сповідують українську ідею, виховання нації на основі Національної і Людської Гідності, Духовної і Політичної Єдності, Соборності, Помістності, Поваги до України й Українського народу, Європеїзму, настійливо впроваджувати в життя зазначені націєтворчі духовні й політичні, етичні й громадянські цінності.

Лише за виконання цих умов можливе подальше будівництво українського суспільства як єдності патріотів.

І найголовніше: без відповідного фінансування усієї системи виховання та народної освіти усі ці реальні пропозиції перетворяться на порожню популістську балаканину. Це добре розуміють ті антинародні сили, котрі зараз при владі. Якщо вчителі та вихователі в Україні стануть дійсно шанованими у суспільстві, заможними та поважними людьми, вони виховають покоління справжніх, а не удаваних її патріотів. Це буде кінець, як олігархічним кланам, так і усім тим, хто сьогодні своїми діями чи злочинною бездіяльністю робить Україну країною третього сорту. Чиста, розумна, не розбещена та духовно незламна молодь зробить Україну тим самим раєм на землі, про яку мріяв великий геній українського народу Тарас Шевченко. А перші 25 років Незалежності згадуватимуть, як ми зараз згадуємо Руїну…