НАШ КОРЕСПОНДЕНТ ПОЖИВ СЕРЕД ГОРЯН ЗАХМАРНИХ ПРИСІЛКІВ МІЖГІРЩИНИ, ЯКІ НЕ ПОЗНАЧЕНІ НАВІТЬ НА КАРТІ РАЙОНУ

Надворі дощ. З Ганною Біланин і Федором Калиничом, наче по Китайській стіні, видираємось на закарпатську “Піднебесну” — присілки Загорб та Підниззя, що на Міжгірщині. Розкидані на висоті 1300 метрів над рівнем моря, вони навіть не позначені на карті району. Це — єдині в краї, забуті Богом і людьми, населенні пункти, до яких відсутні будь-які  транспортні під’їзди.  Тим не менш, тут проживають люди. Причому мужні, яких ніколи не удостоять Героя України. А шкода!

Після півторагодинного марш-кидка горами відсапуюсь, мов циганський міх. А Ганна, наче хворостинка, посміхається. Ще б пак! Цей маршрут вона, техпрацівниця Синевирсько-Полянської сільради, за добу долає двічі, а то й більше. Піднявшись о четвертій, жінка вже до сьомої години завершує прибирання сільради. Отримуючи трохи більше триста гривень зарплатні, Ганна з донькою щаслива. Бо, крім неї, усі в присілку Загорб — безробітні. Чоловік — на заробітках у східних областях. Якщо поталанить, сім’я виживе. “Та це ще нічого, — здолавши черговий перевал, розповідає Федір, — до Вигодинського держ-лісгоспу, що в сусідній Івано-Франківщині, я долав горами по 20-40 кілометрів — тільки була б робота!” Там Федя працював ковалем. Але держлісгосп збанкрутував, і робітників — на вулицю!

І раптом перед очима випірнуло, наче з минулих століть, дивне село. Невеличкі, мов у казці, хатки. Не вистачає тільки курячих ніжок. “Василю! — щосили гукає Федір, — до тебе гості!” З хатки ви-бігла купа-мала дітей. За ними — господар і дружина — з голою дитиною на руках! Налічую вісім чоловік. А ще троє, підказує Федір, десь тиняються. Фотографую. “Та ви хоч дитя прикрийте”, — благаю жінку. “Ет, не змерзне. Хай загартовується!” — буркнула жінка. Й справді, не загартувавшись, у закарпатській “Піднебесній” не виживеш!

ХТО ЗІГРАЄ ПАРТИЗАНА?

Якось в Синевирській Поляні “Мосфільм” знімав кінострічку “Легенда про безсмертя”, присвячену Герою Радянського Союзу закарпатцю Олексі Борканюку. На дворі — зима, цокотун. Усе йшло гаразд, тільки режисер ніяк не знаходив охочих зіграти роль партизанів — відчайдушних перенести “вживу” через льодяну річку труну з головним героєм. “Та запросіть селян із Перениззя, — порадив режисерові сільський голова Синевирської Поляни Юрій Горват, — вони вам будь-який кадр “відмочать”. Ті ані у вогні не горять, ані у воді не тонуть!”  І селяни “відмочили”. Одного з партизанів зіграв Федір Калинич.

“Продублювавши кадр по шию у крижаній воді аж п’ять разів, ми тоді трохи “намочились!” — пригадує з посмішкою Федір. До речі, відібрали останній, де Федір, не витримавши, як у шоу “Останній герой”, пішов на дно. Але зате він був справжній герой!  Такі гроші, які відвалив йому режисер за “моржування”, Феді й уві сні не снились.

Утім, Федір — повна протилежність своїм землякам. На поясі — мобілка, на даху хати — парабола. Хата, звичайно, не палац, але не на курячих ніжках. Поруч — хлів, стайня. Півсотні курей, дві корови, три бичка, двоє коней, четверо лошат гуцульської породи! Ще одного, трирічного, — продав. “Гуцулики”, що треба!” — не натішиться господар. Та головні “кінські сили”— троє старших синів. Вони чабанять аж на Чернігівщині. Щосезону привозять тонни зерна, соняшнику, цукру. Не відстають від них і два молодші сини, донька та Федір із дружиною. У сім’ї — 6 га сінокосів. А починається сезон збору грибів, яфин — і тут Калиничі попереду всіх! “Минулого сезону тільки грибів щодня продавали заготувачам на 300 гривень!” — каже Федір.    

Але так живуть не всі. Федір затягує мене усередину до однієї з хат із земляною долівкою. Усе — як в історичному музеї. За ліжко — кілька грубо збитих дощок. До стелі на ланцюгу — підвішена колиска, видовбана з колоди. Поруч — казкова піч. Важко повірити, що в цій “рукавичці” проживає аж дев’ять чоловік!  “Але у мене хата була краще від самого Тараса Шевченка! — каже Федір. — Тепер нею милуються у Києві — Всеукраїнському музеї архітектури та побуту.”       

НА ВЕДМЕДЯ — З ГОЛОВНЕЮ!

Утім, тут кожен крок — екстремальний. Ось на крутосхилі, показує Федір, — хата чабана Василя Горвата. Кілька років тому над полониною Канчій пронеслась страшна громовиця й знищила у Василя, важко повірити, 250 овець! А сам чабан, будучи в резинових чоботах, дивом залишився живий. Перепадало й Федору Калиничу. Одного разу на полонині Канчій він чабанив разом із сусідом Федором Руснаком. А вночі Руснак як закричить: “Ведмідь в отарі!” Калинич хвать із ватри головню. Звір кинувся за овечкою. Та — на Федора! І дірявить рогом резиновий чобіт Калинича.

Так ведмідь разом з овечкою потягнув Федора метрів тридцять, допоки чобіт не розірвався! Якщо б напарник мерщій не приніс рушницю, не відомо, чим усе скінчилося б. Тільки вистріливши в повітря, звір дременув у ліс. Не впав духом Федір, коли кінь геть на друзки розчавив йому ногу. Думав, ампутують. Але хірург обласної лікарні, поскладувавши осколки, наче мозаїку, поставив-таки Федора знову на ноги.

Присілків Загорб і Підниззя нема навіть на карті району. Однак за чехів в останньому, в якому тоді налічувалось 10 хат, була початкова школа. Зараз — 47, а школи нема! Десятки дітей у сніг і заметіль намотують крутосхилами кілометри до сільської школи. До екстрима тут готуються з пелюшок. Але, дивно, про закарпатську “Піднебесну” згадують політики тільки під час чергових виборів. Й обіцяють, й обіцяють… 

Іван ЖИРОШ